Кам’янська міська бібліотека ім Т.Г. Шевченка

Вітаємо Вас на сайті нашої бібліотеки

Бібліотека

Наше місто

Мікротопонімія Кам'янського -дніпродзержинська:історичний ракурс

Світ, в якому ми живемо, певною мірою можна ідентифікувати з іменами та назвами, що нас оточують у повсякденному житті, вивченням яких займається один із розділів мовознавства – ономастика ( від грец. δvoμaσтixη – мистецтво давати імена). Іноді нові назви виникають прямо на наших очах, походження інших – закрито від дослідників запоною часу. Вважається, що найбільш консервативні серед імен географічні назви. Вони народжуються, живуть, змінюючись за формою і змістом, але часто залишаються в ужитку навіть тоді, коли зникають з лиця землі цілі народи. Семантику, структуру, походження й ареал поширення географічних назв вивчає топоніміка (від грец. тоpоs – місце, onуma – ім’я) – складова частина ономастики.
Кожний топонім є насамперед лінгвістичним явищем, що вимагає дослідже ння мотивів його виникнення, базової назви, семантики. Одночасно до їхнього творення залучені географічні, історичні, етнографічні чинники, тому топоніми можна розглядати як своєрідні історичні пам’ятки діяльності багатьох поколінь, в яких закодована унікальна інформація про минуле. „Спроби пояснити географічні назви так давні, як давні міфи про Кадмоса, Ромула і Рема, Кия-Щека-Хорива, Кракуса, Ванду і багато-багато інших”, – писав один із фундаторів вітчизняної топоніміки, визначний історик Мирон Кордуба про встановлення справжнього значення топонімів та зняття з них нашарувань часу.1 Вивчення географічних назв, дослідження їхнього походження та змісту виховує почуття патріотичної причетності та любові до малої батьківщини, формує повагу до пам'яті поколінь, відтвореної у слові.
Сукупність власних назв географічних об’єктів локальної території, які відзначаються у мовному вжитку певною факультативністю, становить її мікротопонімію. Це назви самих місцевостей, кутів, околиць, урочищ, гідрооб’єктів, ярів, горбів, долин, пасовищ, полів тощо. Ці імена, в силу народного консерватизму та необов’язкового характеру вжитку, порівняно менше зазнають перекручень і спотворень. Вони фіксуються передусім в усному мовленні і зберігаються на рівні побутової свідомості. Однак для нинішніх поколінь величезний пласт мікротопонімії залишається вже незнайомим, а отже, безповоротно втрачається. Тому особливого значення на сучасному етапі розвитку історичної науки набуває вивчення топонімії цілісних в історичному і географічному відношеннях територій. Це надає можливості розширити ѓрані наукового пізнання особливостей заселення краю, його географії, встановити імена першопоселенців, доповнити історію повсякденності новими яскравими фактами та персоналіями.
Предметом дослідження топонімічного словника „Кам’янське та його околиці в середині ХVIII – на початку ХХ ст.” є топонімія земель, які сьогодні знаходяться в межах міста обласного підпорядкування Дніпродзержинська. Його нинішня територія обіймає історичні ландшафти колишніх запорозьких слобод Романкове, Тритузне, Карнаухівка, Кам’янське. Представлене дослідження є однією із перших спроб у науковій літературі, присвяченій історії Дніпропетровщини, систематизації та наукового обѓрунтування топонімії конкретного населеного пункту. По суті це колективна праця кількох поколінь науковців музею історії Дніпродзержинська, за якою стоять конкретні особи, котрі упродовж багатьох років по крихтах збирали старожитні географічні назви, більшість з яких збереглася лише завдяки народній пам’яті. Насамперед це колишні працівники Ольга Самойленко і Лілія Кравцова, які віддали музейній ниві багато років свого життя. Саме вони, під керівництвом заступника директора з наукової роботи Михайла Сабова, зібрали основний масив топонімії Кам’янського і навколишніх селищ, здійснили першу спробу систематизації матеріалу. Копітка праця була продовжена завідувачем експозиційного відділу Іриною Шапочкіною, яка конкретизувала окремі назви. І навіть останньої миті, перед виходом у світ цього видання, дослідження було доповнене окремими топонімами с. Тритузне і Карнаухівка, зібраними старшим науковим працівником Олексієм Пекуном.
Мікротопонімія Кам’янського та його околиць є дзеркальним відображенням процесів заселення та господарського освоєння краю. Перше поселення в межах нинішнього Дніпродзержинська виявлене в 1957 р. в районі с. Романкове, під час будівництва Дніпродзержинської ГЕС.2 Це одна з найбільш ранніх, відомих у Придніпров’ї, стоянка збирачів та мисливців на мамонтів, датована 100–40 тис. рр. до н. е. В цьому районі знайдені також поодинокі пам’ятки скіфського походження V–IV ст. до н. е., епохи бронзи II тис. до н. е., черняхівської культури III – V ст. н.е., періоду Київської Русі IХ – ХII ст.3
Найперші згадки географічної лексики сучасного Дніпродзержинська, які зафіксовані у джерелах, стосуються місцевості, на якій виникло с. Романкове. Відомий французький інженер і картограф, котрий перебував упродовж 1620 – 1637 рр. на cлужбі у польського короля Сигізмунда, Гійом Левасер де Боплан у 20-х рр. ХVII ст. подорожував Дніпром, підшукуючи місце вище порогів для спорудження фортеці і залишив такі свідчення: „Опускаючись далі, у низів’я ріки, ви надибуєте Романів, великий пагорб, на якому інколи збираються козаки, щоб провести свою раду і зібрати військо. Це місце дуже гарне і зручне для спорудження міста, – писав мандрівник в „Описі України”. – Трохи нижче лежить острів, що має півмилі завдовжки і 150 кроків завширшки; навесні він заливається талими водами. Острів також називається Романів. Тут збирається сила-силенна рибалок, які прибувають з Києва та інших довколишніх міст. За островом річка розливається в ширину, жодна перепона не стоїть більше на її течії, ніщо не заважає її плинові. Тому татари переходять її саме в цьому місці, не боячись засідок, які звичайно загрожують їм у північній частині місця”.4 Наведені Г. Бопланом топоніми стосуються Романового пагорба або кургану та Романового острова, в подальшому – Великого острова, затопленого під час будівництва Дніпродзержинської ГЕС. Той факт, що запорозькі козаки збиралися на цих землях на загальновійськові ради, є побічним свідченням існування біля Романового кургану укріпленого перевалочного пункту, в якому можна було знайти питну воду, харчі, свіжих коней. „На Романковом кургане... они [черкаські козаки – прим. автора] жили свободно и безопасно, часто большими ватагами сходились в эти места для общих рад и совещаний”, – писав у 1876 р. єпископ Катеринославський Феодосій Макаревський, який досліджував архівні документи та історичні пам’ятки краю.5
Зроблений висновок підтверджується дослідженнями сучасних істориків, зокрема В. Кабузана, який досконально вивчав процеси заселення Південної України та заснування населених пунктів. У 1745 р., серед тринадцяти крупних поселень, що входили до складу Кодацької паланки, яка після ліквідації Січі ввійшла до Катеринославського повіту, поряд з с. Нові Кодаки (з 1650 р.), Старі Кодаки (з 1632 р.), Запорозька Січ (з 1734 р.), Микитин Перевіз, Шолохове (з 1740 р.), Томаківка (з 1740 р.), Звонецьке (з 1745 р.), Таромське (з 1704 р.), Аннівка (з 1740 р.) і Тарасівка (з 1740 р.) він називає селища Романкове (з ХVII ст.), Карноухівка (з 1738 р.), Тритузне (з 1740 р.).6
Масове заселення та господарське освоєння земель сучасного міста розпочинається в період Нової Січі (1734 – 1775 рр). У 1738 – 1739 рр. відбуваються подальші міграції населення на Романів курган. Це були втікачі – учасники заворушення у с. Ярославці Козелецького повіту Чернігівського намісництва, очолюваного поляком Іваном Миницьким, який видавав себе за царевича Олексія Петровича.7 Наприкінці 50-х рр. ХVIII ст. у Романове переселилися польські українці – жителі Правобережної України, яка знаходилася до кінця ХVIII ст. у складі Польщі.„... польські українці перейшли на Запорожжя, й заселили поблизу Дніпра старі урочища на Романовій могилі (нині села Романове і Кам’янське)”, – писав один із перших істориків Південної України А. Скальковський.8 Які ж географічні об’єкти мав на увазі дослідник, вживаючи назву „урочище”? У давнину урочищами називали території, що становили природну межу (яри, гори, долини тощо), тобто місцевість навколо Романового кургану була поділена ярами, балками, водоймами, землі між якими заселяли мігранти. Схили високих пагорбів запорозькі козаки часто обирали для спорудження підземних землянок – первісної форми житла.
Ступінь заселеності краю визначався будівництвом церков, необхідність в яких виникала тоді, коли вже існувала громада, яка подавала відповідне клопотання. Перша відома нам церква на території Дніпродзержинська була збудована у с. Романкове в 1740 р., біля Романового кургану.9 Другу за часом церкву збудовано там в 1766 р., коли була заселена нижня околиця села, так звана Забора.10 Майже одночасно з будівництвом першої церкви в с. Романкове виникла православна громада в с. Карнаухівці: в 1737 р. козак Карнаух з багатьма землянками приписався до Новокодацької парафії, тобто на той час землі цього селища були вже достатньо заселені. 10 Близько 1750 р. розпочалося будівництво храму у Кам’янському. Про це свідчить „Доношение монашествующей братии в Киевскую митрополию”, виявлене Феодосієм Макаревським у консисторському архіві Нехворощанського монастиря: „А в 1750 году, желая проискать в России место, от того Чигиринского монастыря он, иерей Власий, отлучился и в оном 1750 году, проискал себе, место войсковых запорожских вольностей в селе Каменском, к новоначинающейся тогда строитися церкве Рождеству Пресвятыя Богородицы, куда, по выданным ему, иерею Власию, от прихожан тамошних презентом от преосвященнаго митрополита Киевского, Галицкого и малыя России покойнаго Тимофея Щербацкаго, усыновительную грамоту 1751 года, июня 14-го дня, получил, при какой церкви обретался он, иерей Власий, с того времени по 1753 год...”.11 Саме від цієї першої згадки в історичних джерелах селище Кам’янське веде своє літочислення. В 1756 р., за „Именной ведомостью жителей с. Романково, Каменское, деревень Тритузная и Карнауховка” в Романковому налічувалося 187 сімей, з них колишніх малоросійських козаків – 88, польських підданих – 99; у Кам’янському – 115 сімей, з них відповідно колишніх малоросійських козаків 47, польських підданих – 68; у Тритузному – всього 13 сімей, з них відповідно 9 та 4; у Карнаухівці – 50 сімей, з них відповідно 35 та 15.12
Посполиті козаки, які осіли на Вольностях Запорозьких, залишили для наступних поколінь низку лексем, пов’язаних з природним ландшафтом, а також із іменами першопоселенців. Варто уважніше проаналізувати питання про походження самих топонімів Романкове, Кам’янське, Тритузне, Карнаухівка. Автор свідомий того, що топонім Романове, Романкове походить саме від назви Романового острова. Адже Дніпром, цим старожитнім шляхом „із варяг у греки”, рухалися численні торгові каравани, військові човни, лоцмани яких досконально володіли маршрутом і гідронімами. На островах традиційно зупинялася, як писав Д. Яворницький, „сила-силенна рибалок”, від імені одного з них він і отримав свою назву. Не випадково Дмитро Яворницький, який обійшов майже всю Катеринославщину, збираючи історичні пам’ятки, отримав від старожилів такий коментар відносно Романкового: „Тут жив запорожець Роман”.13 Вірогідно, що первісним топонімом є саме Романівка, похідним від нього – Романкове.
Підлягає сумніву версія про козака Камеона, який начебто поставив зимівник на правому березі Дніпра навпроти острова Слюсарєва, хоч згадка про нього зустрічається в літературі. В джерелах та літературі Кам’янське Кодацької паланки мало й інші назви: Кам’янка Задніпрянська, Кам’янка Вища, Кам’янка Тритузнева, в основі яких слово „камінь.” Як писав Феодосій Макаревський, „селение Каменское... по всей вероятности, названо так по расположению своему вблизи реки Днепра, на правом берегу которого имеется от природы каменистая скала, доставляющая в изобилии крепкого слоя плоский камень, служащий на изделки оград для селений жителей и на другие хозяйственные потребы”.14 Камінням, цією твердою природною гірською породою, раніше був щедро усіяний Дніпро та його притоки. Тому невипадково назва „Кам’янське” була досить поширеною. Ще А. Скальковський, який подорожував цими землями, нарахував між Херсоном і Кременчуком 12 чи 13 урочищ із цим іменем: Чаплинська Кам’янка, Лоцманська Кам’янка, Красна Кам’янка, Інгулевська Кам’янка, Базавлуцька Кам’янка та інші. 15
Топоніми Карнаухівка, Тритузне походять від прізвищ реальних осіб, що зафіксовано в документах та літературі. Згадуваний вище Семен Карнаух та Данило Семененко, на прізвисько Трейтуз або Тритуз – козаки-зимівчани, які справді мешкали у цих краях. Так, документи 1702 р. описують розбійницький напад очолюваних Карнаухом козаків на 40 маж чумаків Лубенського полку, які їхали на Берду по сіль.16 В подальшому там виникла слобода. Як писав єпископ Макаревський, „в 1740 г., в славных дачах запорожского козачества, между многими зимовниками Кодацкой паланки, зимовник отставного запорожца, войскового старшины Данилы Трейтузного, Тритузнага, обширнейший, богатый и вполне благоустроенный, со множеством землянок и мазанок.”17
Окремі географічні назви місцевостей, які нині входять до меж Дніпродзержинська, зустрічаються в архіві Коша Війська Запорозького. Наприклад, ордер панам старшинам Кодацької паланки від 4 травня 1774 р. на дозвіл козаку і мешканцю с. Тритузного Степану Злому наглядати за садом біля Тритузної чаті в урочищі; ордер полковнику Кодацькому Василю Стройному зі старшиною від 6 червня 1767 р. на дозвіл романківському священику Іоанну Щербинському тримати пасіку на Романовім острові та доглядати його від вирубки та випасовищ; наказ пану полковнику Кодацькому Василю Нагаю від 6 квітня 1773 р. про видання відкритого ордера з Кошу священику с. Романкове Юхиму Сербиненку на дозвіл будувати хутір в урочищі Аули вище с. Романкове і наглядати за Городищем з різними деревами від народного спустошення.18 Кожний топонім за часів козацтва мав конкретне значення і зміст. Якщо століття назад були вирубані дубові дерева, винищені ведмеді, інші тварини, які водилися в цих краях, пам’ять про минуле не пройшла безслідно. Надійними свідками залишилися топоніми: давні лексичні субстрати до наших часів зберігають закодовану інформацію. Люди, які давали назви географічним об’єктам, вибирали їхні найбільш характерні ознаки, що відображували особливості навколишнього середовища.
Після ліквідації Запорозької Січі ці селища отримали статус державних військових поселень. Романкове в 1787 р. стало волосним центром Катеринославського намісництва. За даними Центрального Державного Військово-історичного архіву у 1793 р. там мешкало 2477 осіб, у Кам’янському – 971, Карнаухівці – 709, Тритузному – 644.19 В цей час топонімічні назви відчутних змін не зазнали, про що свідчать щоденники мандрівників. Так, французький художник, мандрівник і мемуарист ХVIII ст. Жан-Анрі Мюнц (1727 – 1798) упродовж 1781 – 1783 рр. здійснив три довготривалі поїздки Україною, побувавши окрім Полісся, Галиччини, Волині, і на Південній Україні. У коментарях до малюнків він писав: „Вид на Дніпро нижче Романівки, більш-менш посередині шляху між Кременчугом та Старим Кодаком.. На Дніпрі, від Кременчуга аж до першого порогу коло Кодака, знаходиться чимало таких скелястих острівців, але оскільки ріка широка, то вони не перешкоджають вільному плаванню впродовж всього року. Скелі видніються також вздовж берегів Дніпра. Стара фортечка земляна, яку тута видно, була збудована запорожцями, а тепер майже повністю занепала”.20
Упродовж 1781 – 1782 рр. у цих краях подорожував майбутній академік Василь Зуєв. Прямуючи на Херсон і Кримський півострів, він залишив такий запис: „От оной [Пушкаревки, - прим. автора] степью, по которой паслось множество лошадей, рогатого скота и свиней, приехали мы в Романовку в 35 верстах от Домоткани отстоящую. В оной переменив лошадей, немедленно направились далее по большей части степными и не пахотными местами чрез Каменское в трех верстах, Тритузино 8 верстах, в Новые Кайдаки.21
На початку 60-х рр. ХIХ ст. офіцер Генерального штабу капітан В. Павлович збирав матеріали з географії і статистики Катеринославської губернії. Він залишив опис земель, які сьогодні знаходяться в межах сучасного Дніпродзержинська: «Замечательная крутизна крутого берега около с. Романковки и Сухачевки, выше города Екатеринослава; в этих местах правый берег господствует над левым, отходящим на значительное расстояние от русла реки...по Днепру есть много других небольших островов, песчаных кос и мелей, обнаженных камней и гряд гранитной породы; последние, смотря по степени их важности, называются заборами и порогами... С правой стороны Тритузного речки – притоки Днепра – Комишова Сура, Грушевка; с левой стороны – Суха Сура. В урочище Вовче Горло глубина до 89 футов, в местах, где находятся мель, она не превышает аршина”.22
З початком у 1880-х рр. будівництва Дніпровського заводу Південно-Російським Дніпровським металургійним товариством у Кам’янському, відбувається формування принципово нового рівня топонімії, пов’язаного із розвитком ринкових відносин. Цей процес відбувався у двох напрямах. Перший, пов’язаний із розбудовою селища, заселенням нових територій (Верхня й Нижня колонії, Піски, Нові плани), формуванням рис міського устрою, викликав народження принципово нової низки топонімів. Назви кутів, вулиць в цей час давалися за іменами домовласників, особливостю рельєфа чи за назвою основної споруди локальної території. Другий напрям був направлений на руйнацію історичної пам’яті автохтонного населення Кам’янського, яке фактично розчинилося серед переселенців – представників різних національностей і релігій. Інша причина зникнення топонімії – зміна історичного ландшафта селища через зсув пісків. Оскільки мешканці Кам’янського вимушені були залишити обжиті території, назви перестали використовуватися у повсякденному житті і поступово почали витіснятися із народної пам’яті.
Жителі селищ Романкове, Тритузне, Карнаухівка зберігали свою окромешність завдяки віддаленності від Дніпровського заводу, мінімалізації контактів із пришлим населенням. Найкраще збереглася до наших часів топонімія с. Романкового, сформована на основі народної лексики ХVIII – ХХ ст. , де майже до кінця ХIХ ст. зберігався напівнатуральний уклад господарства. У цей період селище розділялося на 12 сотень, кожна з яких мала окрему народну назву, свій власний топонім.
Отже, у другій половині ХVIII ст. поряд з процесом заселення та господарського освоєння краю відбувається формування основних базових назв місцевості. Із розвитком ринкових відносин, будівництвом Дніпровського заводу, формується низка лексем, які відобразили нові реалії життя.
На підставі типологічного аналізу топонімії Кам’янського та навколишніх селищ виділено такі групи лексики:
1. Назви, що підкреслюють елементи рельєфу, різні за формою поглиблення та підвищення (балки, провалля, горби, яри);
2. Власне просторове розташування та експозицію місцевості (кути, частини селищ);
3. Назви ґрунтово-літологічних умов місцевості (каміння, забори);
4. Назви, пов’язані з гідромережею, різноманітні за своїми фізико-географічними, хімічними, іншими характеристиками, що відображують колір і смак, характер русла, особливості ѓрунта і рослинності (водойми, елементи русла);
5. Заліснені та відкриті трав’янисті місцевості;
6. Меморіальні назви, дані на честь людини чи події. Ці топоніми зафіксували прізвища та прізвиська першопоселенців, які мешкали на території нинішнього Дніпродзержинська. Це – Буркацькі, Глоби...
Наведена типологія охоплює переважну більшість базових лексем Кам’янського та навколишніх селищ з їхнім основним значенням і демонструє багатий семантичний склад цієї групи лексики. Така складна структура може бути наслідком тривалого процесу формування, причому на території з багатим природним ландшафтом, специфіку якого відображають місцеві назви. Матеріал розміщений в алфавітному порядку за такою схемою: 1.Село, його кути; 2.Вулиці, провулки, спуски, площі; 3.Об'єкти (заводи, церкви, культурно-освітні заклади тощо). 4. Річки, озера, пагорби, балки, левади...

Наталія Буланова – директор музею історії Дніпродзержинська