Кам’янська міська бібліотека ім Т.Г. Шевченка

Вітаємо Вас на сайті нашої бібліотеки

Бібліотека

Наше місто

Самойленко О.М.

Перемозі сорок п'ятого були раді безмежно всі, але, мабуть, найдужче чекали її, а з нею і свого визволення ті, кого війна закинула далеко від домівки і чия доля опинилась в одному з «провалів» у пам'яті про минулі воєнні події. Мова про наших співвітчизників, які використовувались як підневільна робоча сила в гітлерівській Німеччині - про «східних робітників» - «остарбайтерів».
Історія примусового використання праці наших людей і перетворення їх на рабів починається з перших місяців Великої Вітчизняної війни. 5 серпня 1941 року гітлерівський міністр окупованих східних територій Розенберг видав розпорядження про введення обов'язкової трудової повинності для населення цих територій.
7 листопада 1941 року рейхсмаршал Герінг запропонував, як саме слід використовувати радянських цивільних робітників на окупованих землях: для транспортного будівництва і розмінування, для потреб сільського господарства та вуглевидобування.
Остаточно була визнана і схвалювалась експлуатація «остарбайтерів» і військовополонених у самій Німеччині. Попервах цивільних робітників з СРСР належало ізолювати і від німецького населення, і від інших іноземних робітників, і від радянських військовополонених, використовувати на виробництві виключно трудовими колонами, в таборах з посиленою охороною. Робітники були зобов'язані мати при собі індивідуальну «арбайтскарту» з фотографією та відбитками пальців і носити нагрудний знак прямокутної форми з білим на голубому полі написом «ОЗТ» («східний»). Самі «остівці» розшифровували цей напис так: «Остерегайся Советского Товарища». Регулярні поставки робочої сили з СРСР почалися взимку 1942 року. Виникла потреба в додатковому «правовому» регулюванні її перебування в Німеччині. Так, оплачувався тільки відпрацьований час (з утриманням особливого податку на східних робітників та півтори рейхсмарки на день за харчування та проживання на кожного). В березні 1942 року були відрегульовані й питання страхування: підприємців зобов'язували виплачувати в лікарняні каси по 4 рейхсмарки на місяць за одного робітника. Широко запроваджувалась система штрафних санкцій за порушення - втеча, крадіжка, саботаж карались ув'язненням у штрафному чи концентраційному таборі або навіть смертною карою. За інтимний зв'язок з німкенею - страта чоловіка і концтабір для партнерші.
За останніми даними до Німеччини було вивезено 5,4 - 5,5 млн. радянських громадян, а з урахуванням військовополонених - 8,7 млн.чол., з них дніпродзержинців - 2994 чол.
Були серед «остарбайтерів» і добровольці - ті, хто повірив «солодким» обіцянкам німців, хто змушений був тікати від безробіття й голоду з надією допомогти сім'ї (адже німці обіцяли платити батькам за вивезеного сина чи доньку). Тож поняття «добровільно» було досить відносним.
В німецькій листівці, яка була випадково виявлена на звороті одного з архівних документів, писалось: «Ваши семьи будут получать от неметких властей во время вашей работьі в Германии 130 рублей в месяц... Во время ваших прогулок в свободное время вьі увидите, как красива Германия... После вашего возвращения домой вн будете пользоваться преимуществами при наделе землей и при разверстке ремесленньїх предприятий.
Записьівайтесь, чтобьі увидеть Германию, работать там и познакомиться со страной».
Добровільно мало хто їхав до Німеччини, як правило, намагалися уникнути цієї повинності. Молодь вдавалась до хитрощів - хто через знайомих діставав довідку про хворобу чи інвалідність (а медогляд треба було проходити обов'язково), хто натирав тіло різними травами, щоб викликати висипи або гнійні виразки, хто виїжджав у село до родичів і ховався там по балках і посадках. Та все ж більшості не вдалося врятуватись від примусового виїзду.
Газета «Кам'янські вісті» (офіційний орган окупованого міста) від 11.07.42р. повідомляла, що 10 липня 1942 року зі станції Баглій знову вирушив до Німеччини черговий транспорт. «Знову сотні наших земляків і землячок включилися в Велику визвольну боротьбу проти більшовизму... знайдуть там для себе не тільки корисну працю, але й відпочинок від злиднів, у яких вони жили...»
Багатьох мешканців Дніпродзержинська німці вивезли перед самим відступом - восени 1943 року.
Шлях від вербувального пункту до рейху був виснажливими - в товарних вагонах для худоби, впроголодь, з довгими зупинками у фільтраційних розподільчих таборах в Польщі чи Австрії, де реєстрували, дезинфікували одяг, стригли, знімали відбитки пальців, розділяли за національним складом.
Ті ж «Кам'янські вісті» (від 29.08.42р.) помістили листа кам'янчанок з Гамбурга панові штадткомісару «Праця в Німеччині - щастя і гордість». Дівчата задоволені своїм вибором: «Дуже весело було їхати в дорозі, давали нам гарні харчі, бачили багато красот природи та гарні міста і села...»
Я й надалі цитуватиму для порівняння уривки з «листів», які публікувались у пронімецькій газеті «Кам'янські вісті», і тих, які отримували родичі примусово забраних до Німеччини.
В залежності від того, куди потрапляли «остарбайтери» - на промислові підприємства, шахти чи до сільських господарів - умови їх життя суттєво відрізнялись. Перші жили в таборах за колючим дротом. Працювали на воєнних заводах, у шахтах, на залізниці. З часом були введені режимні полегшення, але це було викликано зовсім не гуманними поривами. Просто робітників, як і машини, треба було утримувати в стані достатньої працездатності. Іншими словами - щоб робітники не ослабли і не зменшилась продуктивність їх праці.
З газети «Кам'янські вісті» (від 29.08.42р.) - про умови життя і роботи в залізничних майстернях для робітників зі сходу: «.. .Працюють в чистих світлих приміщеннях... їх не примушують працювати довше й тяжче, ніж працюють німецькі робітники. Кожний вважає їх тут за товаришів по праці, які були жертвою більшовицького режиму. їх поважають за їх бажання заступити при машинах і верстатах німецьких робітників».

З газети «Кам'янські вісті» (від 17.07.42р.) - «Українці розповідають: «...німецьке керівництво користується любов'ю всіх робітниць і робітників... Ми тут охоче працюємо, але не по 12-14 годин, а тільки по вісім... ми маємо гарні помешкання і добре їмо...»
А тепер порівняйте, як було насправді.
З листа В.З. рідним (26.10.42р.): «Дуже тяжко, як нас називають собаками і різними нехорошими словами. Хто хоче, той і ображає. Як тільки що де зробиться, так усе на українців...»
З листа В.Г. батькам (13.11.42р.): «...Вже тут холодно, барак холодний, ми босі й голі, ну і голодні до того ж. Так що погано...»
З листа Д.Л. друзям (20.11.42р.): «Сьогодні неділя, мені перший вихідний за час мого п'ятимісячного перебування в лагері. Я встала о 9 годині. Тоді поїла менше як півлітра вчорашньої дуже скислої баланди. Вихожу надвір і бачу навколо загорожу з колючого дроту, й стоять німецькі вартові з собаками... Для українців не побудовані кухні, вмивальні та переодягальні при заводах...»
З листа Є.Ч. друзям (14.12.42р.): «...Роблю на фабриці з 7 до 5 години. Ходьби більш 2 кілометрів. Ходимо з провідником... В кімнаті у нас 100 койок, на яких сплять по 2 душі... Пускають нас скрізь по місту, але закривають ворота, як від «хороших людей».
З газети «Кам'янські вісті» (від 27.08.42р.) - «Галя закликає їхати до Німеччини» (з листа романківської дівчини батькам): «...Живеться мені якнайкраще, сплю я на перинах, їсти є, що хочеш - тільки птичого молока немає, води не п'ю, уже забула навіть, яка вона є, а п'ю ситро або лимонад».
«...Тут запроваджена карткова система, але все дешеве, гарні чоботи коштують 7 марок, гарні туфлі - 15 марок, пальто - 35 марок і т.д.»
З листа Р.О. сестрі (03.05.43р.): «...Прожила я в Германії 5 місяців і нічого не купила, бо ніде й ні за що. За два тижні одержую 3 марки, так що за них не купиш нічого».
З листа М.С. матері (02.06.43р.): «...Робота дуже важка, а їсти, мамочко, таке: зранку - суп, як вода, в обід 200 грам хліба, а о 5 годині - суп, собакам тільки їсти...»
У вересні 1942 року, аби не мобілізувати німецьких жінок і полегшити їхнє життя, було вирішено завезти зі сходу 400 тисяч робітниць для використання в домашньому господарстві. Жінки мали бути здоровими, зовні схожими на німкень, віком від 15 до 35 років. Робітників можна було купити. З квітня 1943 року було дозволено використовувати працю сімейних з дітьми до 14 років (з 10-літнього віку діти вважалися вже працездатними). Ставлення до робітників було різним. Це залежало від господаря, адже люди бувають добрими і злими, незважаючи на їх національність.
З анкет репатрійованих жителів м. Дніпродзержинська:
«...Працювала у хазяїна «домогосподаркою». Ставились погано, але не били. Отримувала 20 марок на місяць. Дали ботинки, 4 спідниці, 5 кофточок, матрац, ковдру, подушку».

«... Працювала у хазяїна з 8-ї до 20-ї години, готувала, доїла корів. Харчувалась 4 рази на день - 300 г хліба, суп з м'ясом, ковбаса, масло. Давали старі туфлі, плаття, хорошу постіль».
«... Працювала у хазяїна, не знущались, платили 25 марок. їли разом з господарями, хліба вдосталь... У графі «Особи..., винні в експлуатації і знущаннях над радянськими громадянами» відповідь: «Немає винних в експлуатації».
«...Працював на суднобудівному заводі чорноробом по 12 годин на добу. Годували 1 раз на добу, 300г хліба, суп. Давали колодки (дерев'яне взуття), спецівку, солом'яний матрац, ковдру...»
Марія Матвіївна Толстопят (дів.Решетняк) перебувала в Німеччині з літа 1942р. по травень 1945р. Вона передала свої спогади до архівного управління. Спочатку її направили на льняну фабрику в м.Конштадт: «Там нас поселили в бараки, де не було ні світла, ні води, ні опалення, лише 2-поверхові нари, подушки, матраси з соломи та мішковини, 1 одіяло...Робота була дуже важка. Працювали ми по 12 годин. їсти давали 2р. на день. Вранці 200 гр. хліба та якусь бурду з капусти або брюкви. Вечером давали цю бурду і 3 картоплини, варені в мундирах. Нам дали резинові чоботи, бо робота зв'язана з водою, росою та ботинки парусові на товстелезній дерев'яній підошві... Платили нам 6 марок на місяць, але за них ми могли купить тільки солом'яне намисто або дерев'яні серги, а все решта було по карточках. Життя було нестерпне. Ми не купались, нас нападали воші і бані не було, переодягтись не було в що...».
Одного разу дали прокислу їжу і Марія повела дівчат до їдальні і пояснила робітниці, що вони не будуть таке їсти. Наступного дня управляючий Шульц почав бити її при всіх, поки не потекла кров з носа, вух і рота. Пізніше, коли дівчата захотіли сфотографуватись, Марія погукала й Шульца, але він відмовився і сказав: «Ти, Маріє, хитра, ваші як прийдуть, то їм покажеш мене на фото і скажеш, що це той, хто тебе бив. Що вони мені зроблять». Марія спитала, а хіба наші прийдуть? А він каже - прийдуть (хоч тоді фронт був під Сталінградом).
Марія Матвіївна кілька разів тікала - зразу з фабрики, тоді від господарів, але щоразу її затримували й повертали на біржу, бо вона не признавалась, звідки втекла. Останнє місце роботи - у господаря в селі Лойберг. Тут умови були нормальні, але працювати приходилось важко. Господар признався їй по секрету, що вони за наказом повинні були з наближенням фронту повбивати своїх «остарбайтерів», а самі евакуюватись на захід і просив не вбивати його дітей, коли прийдуть наші, аза це він не вбиватиме Марію.
З наближенням радянських військ змінилося ставлення німців до східних робітників. Раніше будь-які позаслужбові контакти з «остівцями» були заборонені. Починаючи з 1943 року можна було брати «остарбайтерів» до себе додому на роботу - по суті ж - дати їм перепочити, нагодувати. Прості німецькі громадяни допомагали нібито ненароком забутими цигарками, бутербродами тощо. Було й таке, коли старенькі господарі просили дівчину чи хлопця, які їм сподобалися, залишитися їм за дитину.
Після визволення й повернення на батьківщину долі «остівців» склалися по-різному.
 
За офіційними радянськими даними на 01.03.46 року із-за кордону було репатрійовано понад 4 млн. громадян. Майже дві третини припадало на цивільних робітників, третина - на військовополонених. Із них біля 58% були відпущені додому, понад 19% призвані до армії, 14,5% зараховані до трудових батальйонів, 6,5% передані НКВС (змінили німецький табір на радянський).
На всіх колишніх «остарбайтерах» залишилося на все життя тавро. Співвітчизники ставились до них підозріло, неприязно, існували перепони при працевлаштуванні й отриманні освіти. Тому й досі вони не дуже охоче розповідають про своє перебування в Німеччині. В березні 1991 року почалися офіційні переговори між СРСР та ФРН про виплату компенсації громадянам і тільки тоді під час оформлення документів багато дітей і онуків дізнались про долю своїх рідних.