У КОЖНОЇ ЕПОХИ СВІЙ ШЕВЧЕНКО!

Кожне покоління українського народу шанує Тараса Шевченка по – своєму. Шанували його кам’янчанє, шанують і дніпродзержинці.
Топонімічна Шевченкініана нашого міста не велика: вулиця Шевченківська, центральна бібліотека міста, кінотеатр носять ім’я Т.Г.Шевченка, є у нас свій пам’ятник Тарасові, сотні поезій, пісень, рушників, картин. Про цю Шевченкініану- наша розповідь.

Навряд чи снилося Тарасу…(Кінотеатр ім.Т.Г.Шевченка)

На центральному проспекті міста імені Леніна, є добре відомий кожному городянину кінотеатр імені Шевченка. Майже 40 років ця будівля зі скла і бетону, великими очима-вікнами з яскравою рекламою, високими сходами, просторою площею є не просто архітектурною окрасою промислового міста, а й улюбленим місцем відпочинку, побачень не одного покоління закоханих. Може чиїсь тато й мама, або й дідусь із бабусею після роботи поспішали на перший широкоформатний фільм, щасливо вихоплюючи останній білетик у величезній черзі біля каси з малесеньким заґратованим віконечком (навпроти школи), а потім смачно поїдали морозиво «Пломбір» за 19 копійок, примостившись у затінку під крислатим деревом над дорогою, яке чомусь безжалісно зрубали вже у 80-их. 

Квиток на цікавий двосерійний фільм, як тепер кажуть – прем’єру , на які часто приїжджали самі актори-виконавці головних ролей, коштував 1 рубль 40 копійок. Денні сеанси, коштував 25 копійок. Цей кінотеатр довго був найновішим у правобережному місті серед ще дореволюційних, хоча й переоснащених «Слави» та «Родины» біля ДМЗ, простуватої (з дешевшими білетами) «Авроры» на Жовтневій площі та десятка робітничих клубів на околицях. Тільки з 1977-го року його суперником став «Комсомолець», а ще через 10 років і лівобережний «Мир».
Творчий колектив театру йшов на різні вигадки, щоб тримати марку першого. Глядачі старшого покоління досі згадують, як зі сльозами на очах зустрічали тут «живого» Штірліца , намагаючись проштовхнутися через натовп, аби особисто потиснути руку В’ячеславу Тихонову, чи дивувались «вічному хлопцю» Дмитру Харатьяну, діти захоплено вітали Філю й Стєпашку, котрих звикли бачити вечорами в улюбленій телепередачі «Спокойной ночи, малыши». Навіть афіші були витвором справжніх художників - кожна малювалась на полотні вручну й розвішувалась по місту. Інколи мальовані фігури героїв кіно нагадували «Сіяча» Остапа Бендера з «12 стільців» Ільфа і Петрова, але це не зменшувало популярності улюбленого закладу.

Газета «Дзержинець» від 6 вересня 1965 р. надрукував перший анонс про кінокомедію «Музиканти одного полу».Сеанси розпочиналися о 9.00 , йшли кожні дві години і закінчувались сеансом о 20.45.

Стежками Кобзаря.

Тарас Шевченко об’їздів чимало міст і сіл України, побував у Києві, Переяславі, Качанівці, рідній Кирилівці. На початку вересня 1843 року він вирушив з Яготина в омріяні краї запорозького козацтва.

Вулиця Широка. Важко повірити, що ця, затиснута між будівлями, а далі – припорошена промисловими підприємствами , найдовша вулиця міста, яка понад 100 років не міняє свою назву й шляхове призначення, добру сотню років була єдиним шляхом до Катеринослава, нинішнього Дніпропетровська через Кам’янське , Тритузне, Карнаухівку, Таромське. Ви не побачите тут, на жаль, ніяких позначок для туристів. Але цією дорогою проходили, проїжджали сотні тисяч ніг, коліс, возів, карет, авто. І серед пішоходів, пасажирів, мандрівників було немало і відомих на весь світ людей, як селян, козаків, робітників, філософів, письменників. Російська цариця Катерина Друга, юний поет Олександр Пушкін, майбутня теософістка Олена Блаватська, письменник Максим Горький...

Знайти підтверджені історичні відомості про перебування в нашому краї Тараса Григоровича Шевченка навряд чи вдасться в найближчий час: заборони, війни зробили свою справу. Але людська пам'ять, перекази від діда-прадіда онукам, про те, що поет зупинявся на ночівлю в Романковому по дорозі до Хортиці, видаються цілком достовірними.

До нас дійшли навіть імена та дати, хоча було це в далекому 1843 році, на початку вересня. Коли, звільнившись від ланцюгів кріпацтва, навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, поет здійснив свою давню мрію – побувати на уславленій Хортиці, побачити дніпровські пороги. Єдиний шлях до козацьких місць пролягав через широкі степи, де майже не зустрічалися населені пункти. Тарас Григорович багато малював (збереглися його малюнки «На Орелі»), й охоче спілкувався з селянами. Коли він прибув на поштову станцію Романкового (у ті часи подорожуючі зупинялися на поштових станціях, де міняли коней, а саме тут проходив відомий Торжанський шлях), наглядач станції , прочитавши подорожній документ Шевченка, запитав, чи це не він написав «Кобзар». У козацькому Романковому, де ніколи не було кріпацтва, вже знали вірші вільнолюбного поета. Односелець Микола Карпович Булаєнко, збирач народних пісень, переказів про запорізьке козацтво, перебуваючи в столиці, привіз звідти «Кобзаря», захоплено читав його і романківцям , і вірші Шевченка полюбилися нащадкам козаків.

Тому й став Тарас Григорович несподівано шанованим гостем, а про зустріч з ним переказують і досі. Зупинявся він якраз у Булаєнків . У цій родині ще були свіжими спогади про Запорізьку Січ батька Булаєнка Карпа Силовича, заповзятого козарлюги, котрий провів на славетній Січі молодість і перебував там до самого її знищення. Звістка про Шевченка швидко облетіла село, прийшло багато охочих поспілкуватися. На березі Дніпра до пізньої ночі гомоніли розмови й лунали пісні. Романківцям було що розказати допитливому поету про наш козацький край. А вранці селяни проводжали гостя в далеку путь через Кам’янське до Хортиці.

Тиха вулиця в центрі міста.

Колись ця вулиця на Нових планах, що простягається від проспекту Леніна повз міський парк культури до палацу металургів називалась Єлисаветградською. В роки Вітчизняної війни фашисти вирішили перейменувати її на честь німецького композитора Йозефа Гайдна. Та залишилась та назва лише на музейних картах окупаційного періоду міста. Для городян вулиця була і є Шевченківською. Тиха, спокійна, усамітнена, віддалена від гамірних трас, з одноповерховими приватними житловими будинками. Залишки старої огорожі від міського цвинтаря, на території якого з’явився парк, нікого не бентежать. Привітні сусіди чемно вітаються між собою, вважаючи, що за останні років 50 тут нічого особливого не відбувалося.. Хіба що з роками паркани біля будинків стали трохи вищими, а автомобілі власників та гостей – дорожчими.

Та в місті є ще дві вулиці, що бережуть дороге для українців ім’я. В Карнаухівці, неподалік від Дніпра, загубилися вулиця і провулок Тараса Шевченка.

Тут знають все: Центральна бібліотека ім. Т. Г. Шевченка

Напевно, єдиним місцем, де в місті не просто найчастіше згадують, а шанують поета, долучають до його творчості і розуміння і молодих, і досвідчених, є центральна міська бібліотека на вулиці Сировця, 14. Відкрита ще в 1934 році, вона добре знайома всім небайдужим до знань дніпродзержинцям. Ім’я Тараса Григоровича Шевченка присвоєне бібліотеці з нагоди 125-річчя від дня народження у 1939-му, і вона продовжує весь цей час прищеплювати любов до рідного слова всім бажаючим. Розташована на першому поверсі звичайного житлового будинку, зберігаючи безцінні скарби знань не тільки на відкритих для читачів полицях, а й у пристосованих незручних підвалах, бібліотека залишається арсеналом знань, сучасним методичним центром для всіх бібліотек міста, світлицею для допитливих, клубом за інтересами, виставковим центром. Наша центральна бібліотека, маючи книжковий фонд понад 200 тисяч примірників, 155 назв періодичних видань, з 2000 року стала учасницею мегапроекту Інституту «Відкрите суспільство» (Росія), «Пушкінська бібліотека», міжнародних семінарів та конкурсів. Вигравши грант за підтримки посольства США в Україні , забезпечила своїх читачів можливістю користуватися інтернет-послугами, дістатися практично до будь-яких галузей знань. І саме тут, колектив бібліотеці генерує і втілює в життя стільки сучасних ідей і проектів, що навіть найпростіший школяр чи робітник з творчими задатками може відчути себе генієм. Тому й тягнуться сюди поети, музиканти, колекціонери, художники.

Натхненні Тарасовим словом, тут уміють любити сучасну Україну й прагнуть підняти до високого рівня всіх, хто бажає бути людиною. Знаходяться спонсори, приносять деякі книги й допомагають поповнювати бібліотеку періодичними виданнями. Здавна серед народу цінували допитливість і розум.

Чи не тому ще в Кам’янському звичайним явищем була благодійність на підтримку культури. Київська газета «Рада» 13 березня 1914 року писала, що робітники металургійного заводу з Кам’янського перерахували власні кошти на спорудження пам’ятника Т.Г.Шевченку в Києві, який відкрили до 100-літнього ювілею Друкувалися навіть прізвища наших земляків і зазначалися перераховані ними суми: хто 40 копійок, а хто 5 карбованців. Бажання долучитися до хорошої справи було настільки сильним, що вони хоч у такий спосіб висловили свій протест проти заборони святкувати шевченківський ювілей у Кам’янському.

Безіменний парк, Лесин театр і улюблений пам’ятник.

А чи знаєте ви, шановні читачі, що найперший парк у нашому місті носив ім’я Тараса Шевченка? Хоча й назвати його парком було важко. Кілька впорядкованих алей із зеленими насадженнями і лавами, де любила збиратися молодь. Свідчення старожилів уточнити не вдалося. Колись розповідали, що так називався сквер біля кінотеатру, відомого в повоєнні часи аж до кінця 1970-их як «Слава» (до революції він називався «Аполло», а після – «Змичка»). На тому місці тепер знаходиться поліклініка ДМК. Парадний вхід кінотеатру дивився на Базарну площу ( де тепер пам’ятник «Прометей»), а парк був збоку від нього . Але нинішні пенсіонери, знавці міста стверджують, що парком імені Шевченка називався улюблений зелений куточок за народною аудиторією. Справді, ще до розбудови сучасного театру за ним розташовувався гарний парк з літньою естрадою, альтанкою, гойдалками для дітей. Поруч з театром імені Шевченка парк сприймався як одне ціле. Вже після появи в місті Комсомольського парку і перейменувань назв театру й колишньої площі Леніна в Комсомольську парк деякий час називали Дитячим (діти охоче гойдалися безкоштовно, на відміну від центрального), літній театр знесли, а колись зелені алеї поступилися місцем розширеному театру, стадіону сусіднього училища. Про той парк нагадує лише алея почесних громадян, де під берізками щосуботи охоче фотографуються молодята. Назва парку «загубилась», але почесне місце в ньому зайняв один з найновіших і улюблених городянами пам’ятників. Довгі роки в промисловому місті з двома пам’ятниками Леніну, двома – Дзержинському, не знаходилося місця для Шевченка (до речі, за неперевіреною статистикою саме Кобзар посідає друге місце в світі після Леніна за кількістю монументальних пам’ятників - переважно за рахунок Західної України та діаспори). Хоча , на відміну від революціонерів, у нашому краї він бував, і ім’я його серед українців завжди було в щирій пошані.

«У бронзі і граніті»

Відкриття пам’ятника Т.Г.Шевченку відбулося в м. Дніпродзержинську 3 червня 2000 року в рамках святкування 250-річного ювілею міста. Наш пам’ятник став 401-м в Україні пам’ятником Шевченку.

Його автор - член національної Спілки художників України скульптор Гарнік Ашотович Хачатрян, архітектори – Юрій Васильович Бєлобородов і Олександр Тимофійович Чегорка, член національної Спілки художників України.

Над проектом пам’ятника Т.Г.Шевченку автор працював вісім років, створивши декілька його варіантів. За основу було взято найбільш вдалий у художньому відношенні ескіз. Роботи по його втіленні в матеріал розпочалися безпосередньо перед ювілеєм і були виконані в рекордно короткий строк 6 з 10 березня по 2 червня 2000 року. До порівняння: термін Виконання подібних монументальних пам’ятників – 8-10 місяців.

О.Чегорка так висловився про образ Тараса Шевченка: « Хачатрянів Кобзар буде зодягнутий у шинель, - стрімкими, різкими лініями зображений ненависний цей одяг. Як контраст між душею поета і державною муштрою, волею і неволею. Шинель розстебнута, Тарас немов виривається з неї і дивиться на нащадків без докору - не так «прадідів великих – правнуки погані», інакше «і мертвим, і живим, і ненародженим землякам» своїм заповідає волю і щастя.»

Параметри пам’ятника :
висота сидячої фігури – 230 см., вага – 1100 кг, нижній постамент з полірованого граніту – 400х400 см., постамент у вигляді каменю – 270х75 см.

Основні етапи його виготовлення:

•  створення гіпсового варіанту для відливу (в майстерні скульптора);
• відливка фігури по частинах на мідноливарній дільниці фасонно-ливарного цеху ВАТ «Дніпровський металургійний завод». Відливала бригада робітників на чолі з Палієм Володимиром Дмитровичем;
• зварювальні роботи здійснювалися в цеху по ремонту мартенівського обладнання (ЦРМО-3);
• доопрацювання швів, шліфувальні роботи, роботи по консервації фактури пам’ятника сірчистим натрієм і воском здійснювалися у внутрішньому дворі театру О.Т. Чегоркою і А.М. Мрачковським. Шліфування здійснювалося вручну за надзвичайно короткий термін.

28 травня 2000 року пам’ятник було встановлено біля театру, на постійному місці, де він стояв під простирадлом до його відкриття. Місце для пам’ятника Кобзареві вибрав скульптор.

У церемонії відкриття пам’ятника Т.Г. Шевченку приймали участь Президент України Л.Д. Кучма і Президент Казахстану Н.А. Назарбаєв.

Йдуть люди і до Шевченка, і до театру. Ця стежка протоптана любителями культури вже понад 100 років. Промисловий гігант ще в 1900 році знайшов кошти й бажання спорудити для робітників гарну Народну аудиторію. Саме в аристократичній частині Кам’янського, у Верхній колонії, де вже було кілька приватних кінотеатрів, з’явився цей неповторний культурний центр , який охоче відвідували і прості люди, й пани. Тут вирувало культурне життя. Мирно уживалися, сперечаючись лише в творчих змаганнях українські, польські й російські самодіяльні актори, приїжджали гастролери, працювала бібліотека.

Професійного стаціонарного театру ще не було, але про успіх багатьох вистав, а найперше – єдиної закінченої п’єси Тараса Шевченка «Назар Стодоля» у 1907 році згадували й через роки. Вистава ставилася кілька років підряд, а про те, як вона в 1915 році, доповнена сценами українських вечорниць, була не тільки цікавою, а й зібрала чималі кошти для сімей робітників, покликаних на фронти першої світової, писали навіть газети. Вистава пройшла з великим успіхом. Зал аудиторії був повен. Виручка від вистави становила 174 карбованці. Ці кошти пішли на користь родин воїнів, яких царизм послав на фронти першої світової.

Пройшла революція, диктатура більшовиків вказувала, як жити по-новому. Народну аудиторію перейменували в театр. І зрозумілим було, що йому дали ім’я Шевченка. Змінився репертуар, театральні вистави частіше були схожі на комсомольські агітки, радянські автори давали теми вихваляння соціалізму, на сцені часто виступали партійні лектори. Коли в 1930-их роках за вказівкою згори вирішили створити власний стаціонарний театр, назва імені Шевченка була вже не актуальною. 8 жовтня 1935 року в Кам’янському запрацював театр російської драми імені керівника обласної організації комуністів-більшовиків Менделя Марковича Хатаєвича. Першим художнім керівником його став Петро Кастальський.

Фактично ж до Дніпродзержинська переїхали актори Дніпропетровського колгоспного театру, який агітував за чудове життя в колгоспах, гастролював по області, а коли після голодомору агітувати було вже нікого, переїхали до міста. Репертуар особливо не змінювали. У 1937 році Хатаєвича розстріляли як «ворога народу», й театр залишився безіменним.

Перед війною театр очолив відомий на Україні режисер Борис Тягно, учень і сподвижник легендарного Леся Курбаса. З його появою розпочався один з самих яскравих і плодотворних періодів у житті театру, більша частина якого, на жаль, пройшла не в нашому місті.

В літку 1941 р. театр евакуйований до Казахстану. Дніпродзержинські глядачі побачили лише 3 вистави з 18 поставлених тягно, : інсценізацію романа О.Бальзака «Євгенія Гранде», «Скрипку гуцула»Ю.Мокреєва, «Вороги»М.Горького. Не була завершена робота над «Вкраденим щастям»І.Франка, яка обіцяла бути яскравою сторінкою в культурному житті міста.

14 лютого 1942 року директором та головним режисером Кам’янського театру ім. Т.Г.Шевченка став Ф.Гладков,учень відомого режисера Леся Курбаса. На сцені театру ,яким керував до 23 червня 1943 року. Було поставлено 15 вистав. Основний репертуар театру в часи окупації складали твори українських класиків.

Поки театр російської драми ім. Т.Г.Шевченка дарував своє мистецтво мешканцям Леніногорська, а потім Гур’єва, в окупованому Дніпродзержинську в приміщенні колишньої Народної аудиторії працював організований німцями Український драматичний театр. В його репертуарі було 13 вистав по українським класичним п’єсам, а також драма «Марко Отава»О.Сеніка про голодомор 1933 р.

У книзі Л.Яценко та О.Слоневського «Дух минулої епохи», (випущена видавничим домом «Андрій» у 2007 році) є розповідь про роботу театру, який жив у окупаційному місті й допоміг городянам не впасти духом. Місцеві патріоти повернули театру ім’я Шевченка, професійно поставили чимало вистав української класики. А в 1942 році провели такі шевченківські дні, яких не було навіть за роки радянської влади. Атмосфера гордості за свою самобутність була настільки високою, що примусила навіть фашистів слухати «Заповіт» Тараса Шевченка стоячи. Про цю подію дізналися навіть у Німеччині, де в журналі «ПУ-ГУ» м. Аугсбург була вміщена фотографія кам’янського театру зі святковими афішами.

До кінця війни театр перебував в евакуації в Казахстані. До Дніпродзержинська театр повернувся в 1944 р., вже без Б.Ф.Тягно. В 1949 році театр перевели до Кривого Рога. А в театральному будинку у цьому ж році поселився Дніпропетровський обласний пересувний український театр. З 1956 року театр називається Дніпродзержинським драматичним театром ім.Лесі Українки. Театр вів кочове життя, мав багату глядацьку аудиторію і популярність. В 1962 році ліквідований, але залишив про себе добу пам'ять і став трампліном у творчому шляху для багатьох відомих діячів театру.

В лютому 1981 року в цьому приміщенні відкрився російський музично - драматичний театр, який з 2000 р. носить ім’я Лесі Українки.

Прізвище Шевченка залишається у нас одним із найпопулярніших, і їхні власники, безумовно, пишаються цим. За даними довідкової служби Дніпродзержинська тільки в нашому місті зареєстровано дев’ять дорослих Шевченків Тарасів Григоровичів - від пенсійного віку до 1970 року народження. А поважних Тарасів і юних Тарасиків з іншими прізвищами не злічити. І хочеться вірити, що всі вони - талановиті, всі вони - справжні українці. І якщо ми, дорослі, допоможемо юним розібратися, а самі не забуватимемо, хто є для кожного з нас, для України, Великий Кобзар, у нашої країни буде щасливе майбутнє. 

Автор проекту :Алексієвська Л.В. - член краєзнавчого товариства "Камянське -Дніпродзержинськ", член Національної спілки журналістів України
Виконавці проекту: Денисюк Л.А., Шушура Л.А., Алексієвська Л.В.
Відповідальний за випуск: Герасюта Т.І.