Кожна нація має своїх геніїв, імена яких ототожнюються з найкращими виявами національної свідомості. Кожен народ має специфічні риси розвитку - культури, історії, суспільства. Василь Барка належить до тих митців, на світорозуміння яких впливала ця національно-ментальна, особливість. Поет усе своє свідоме життя був і залишався українцем, незважаючи на те, на якій чужині і скільки часу він прожив. Василь Барка понад 90 років шукав шлях до вітчизни, яку колись втратив не зі своєї волі.

          Витоки творчості Василя Барки, як і його світорозуміння, концепція людини, буття, модель світу, - у національних традиціях. Він жив Україною, жив в «Україні», створивши осередок культури рідного краю у сконструйованій (ним самим і якоюсь вищою силою) світобудові. Поет був переконаний, що його Україна та, яку він обожнює, якій поклоняється, яку постійно згадує у своїх молитвах, його Україна там, де живе він сам. Його Україна - у внутрішньому просторі, у душі поета, нею пройняті всі його думки. Та українська «дома», яку він пам’ятає, - назавжди в серці. Усе своє творче життя поза межами географічної України Василь Барка прагне бути передусім частиною національної культури та релігії. Як зазначає В.Жулинський, письменник «вгамовує духовну спрагу» набуттям своєї національної і культурної ідентичності.

           Перший розділі даного тематичного ретроспективного покажчика містить основні дані про Василя Барку, літопис його життя і творчий шлях. Другий розділ відображає твори письменника та літературу про нього, яка подається в алфавітному порядку. Покажчик містить додатки «Образи-символи у романі Василя Барки «Жовтий князь» і «Таблиця кольорів».

            Відбір матеріалу закінчено у лютому 2012 р.   

           Бібліографічний покажчик адресований працівникам бібліотек, музеїв, викладачам і розрахований на широку аудиторію учнів і студентів.

 

Життєвий і творчий шлях Василя Барки

             2003 року у старечому домі містечка Ліберті, що у штаті Нью-Йорк, на 95-му році життя закінчився земний шлях Василя Барки – письменника великого таланту й людини незвичайно драматичної долі. Він був до чернечого аскетизму невибагливим. Для більшості – диваком, для деякого – святим. «Я не маєтний: і місця робочого немає. Дістаю світлицю - не зрівняються мармурові палати в палацах», - писав колись про себе. Увесь його «посаг» - на небі, в царстві духа. «Не збирайте багатств на землі, де міль та іржа понищать їх, а збирайте на небі…» - цю біблійну мудрість Василь Барка проніс через усе своє життя.

           Ім’я українського письменника з діаспори Василя Барки прийшло в Україну лише після проголошення незалежності, коли в українців нарешті з’явилася можливість з’ясувати правду про своє недавнє минуле, пов’язане з роками першої п’ятирічки (1928—1932) і трагічними втратами мільйонів людей від голоду в 1932—1933 роках. Його роман «Жовтий князь», широковідомий за кордоном, тепер, в Україні приголомшує страшним одкровенням про планомірні дії тоталітарного режиму, спрямовані на винищення нації, на вимирання внаслідок голодомору. Письменник нарешті через тридцять літ після написання роману представ перед своїми земляками — як автор високохудожнього твору, як свідок голодоморських літ.

           Василь Костянтинович Очерет (Барка — псевдонім, мав ще інший — Іван Вершина) народився 16 липня 1908 року в селі Солониці колишнього Лубенського повіту на Полтавщині. Спочатку навчався в духовному училищі в Лубнах і, провчившись там два роки, повернувся до трудової школи. Після закінчення семирічки вступив на педагогічні курси, котрі згодом були реорганізовані в педагогічний технікум. З 1927 р. вчителював на Донбасі в селі Нижньому (завдяки Володимирові Сосюрі відомому як Третя Рота) Попаснянського району Артемівської округи. Вступив у конфлікт з представниками місцевої влади, викривши їх на батьківських зборах і звинувативши в розкраданні і привласненні всього, що надходило до кооперації для дітей, котрі хворіли. Незабаром залишає школу. Його ув’язнюють, оголошують божевільним. На щастя, лікар-психоневролог не підтвердила діагнозу. За порадою друзів, Василь Очерет їде з України на Кубань. Живе у Краснодарі, вступає на перший курс українського відділення філологічного факультету Краснодарського педінституту. Після закінчення навчання вступає до аспірантури.

          Свої творчі кроки в літературі розпочинає з поезії. Ще коли навчався в аспірантурі, надіслав вірші П. Тичині, не маючи певності на успіх. Але незабаром вони були видрукувані в журналі «Червоний шлях» (1929), де П. Тичина був редактором відділу. Розпочав упорядкування збірки віршів під назвою «Шляхи». Вона була видрукувана, але викликала негативну реакцію в офіційних колах. Василь Очерет змушений був залишити український відділ і перейти на відділ західноєвропейських літератур. Завершував аспірантську підготовку на філологічному факультеті Московського педінституту. У1940 р. він у Москві захистив кандидатську дисертацію про стиль «Божественної комедії» Данте. Після цього читав курс історії західноєвропейської літератури на філологічному факультеті Ростовського університету. Такий перший період його життя. Другий — це період, пережитий у Німеччині; третій — американський, що є творчо найбільш інтенсивним.

           Не мислив майбутнього поза Україною. «...Я був радянським патріотом. Я ненавидів сталінщину всіма фібрами душі, диктатуріат. Я вірив в ідеальний образ комунізму... Пішов на фронт, бо вважав, що це мій обов’язок, бо гітлеризм несе нищення народові... Спочатку ми були в народному ополченні. А потім німці так швидко рушили на Кавказ, що нас вивели із казарм народного ополчення і влили в регулярну червоноармійську частину, яка обороняла підступи до Кавказу...». Далі був полон з голодом і знущаннями фашистів, виснажлива робота в Німеччині. Після війни спочатку живе в Німеччині (до 1950 p.); з допомогою українців і особливо Богдана Кравціва, поета і видавця, друкує збірки поезій — «Апостоли» (1946), «Білий світ» (1947). Незабаром переїжджає до США. Там видає ряд поетичних книг: «Трояндовий роман» (1957), «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан» у 2-х книгах (1959), збірку вибраних поезій «Лірник» (1968), «Царство» (1979). Перший прозовий твір — роман «Рай» (1958), в другій редакції «Душа едемітів». У 1980 р. друкує п’єсу «Господар міста». Здійснює переклад п’єси Шекспіра «Король Лір» українською мовою, для україномовного видання Біблії перекладає «Одкровення св. Йоанна Богослова» (1975, 1988). 1982 року отримує літературну нагороду фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів за строфічний роман «Свідок для сонця шестикрилих». (Фундація заснована Антоновичами в США 1980 р. як доброчинна корпорація, яка присуджує найавторитетнішу серед українців Західного світу премію. Вона покликана сприяти розвитку української культури в діаспорі. З часу проголошення незалежності України фундація відзначає і діячів материкової України. Так, високої честі удостоїлися В. Стус (посмертно), Ліна Костенко, Валерій Шевчук, І. Дзюба, І. Драч, В. Дрозд та ін.)

           В.Барка — автор епічних романів, поем, драматичних творів, літературознавчих есе. Це: роман-притча «Спокутник і ключі землі», епічна поема «Судний степ». Серед його творів, відомих світу й не знаних в Україні — драматична поема про долю імперії «Кавказ», над якою автор працював 47 років, строфічний роман в 4 томах «Свідок для сонця шестикрилих», праця над яким тривала з 1952 по 1977 рік. «Свідок...» — це епічний твір, філософськи представлений у пророчих видіннях останньої, 66-ї книги Біблії — Апокаліпсису.

           Релігійність мотивів для творчості Барки органічна. Гармонія між людиною і світом, людиною і космосом, творцем світу і джерельністю поетичного духу віршів базується якраз на біблійному ґрунті, на виразній релігійності. Це — одна площина; інша — це виразна фольклорна стихія, казковість. Ці два елементи чуттєвої любові до світу, як пишуть Б. Бойчук та Б. Рубчак, «утворюють гармонію земного і надземного у творах Барки, нагадують філософію Григорія Сковороди та інших ідеалістів».

У свої поезії Барка також щедро використовує фантастику, себто міфологічні образи, апелює до фольклору. Велика збірка віршів «Океан», що стала етапною у творчості письменника, відзначається особливою міфологічною різноманітністю образів.

          Ця книга — варіювання однієї теми: земного кохання в конфронтації з духовним світом.

          У поетичній палітрі В. Барки — елементи різних стильових шкіл та напрямів. Тут можна бачити виразні впливи молодого Тичини, символістичної та футуристичної російської поезії, італійського Ренесансу, барокової поезії. Такий сплав стилів значною мірою й пояснює трудність сприйняття барківського вірша. Твори В.Барки написані переважно в поетичній формі, бо «через лірику можна передати найбільш душевне, найсокровенніше, що є на серці». Вони не для простого читання і потребують значної інтелектуальної та духовної праці.

       1963 року вийшов в світ роман митця, над яким він працював понад 25 років. Це був «Жовтий князь» - один з найпомітніших творів української прози ХХ століття. Роман відтворює реальні події в Україні в роки голодомору 1933-го. Певною фактологічною основою стали спогади земляка В. Барки про долю однієї родини. У романі вона виведена під прізвищем Катранників. Головна частина в змісті набагато зложилася також з особистих вражень автора.     Голодомору спізнав письменник на Кубані 1934 року, а роком раніше він приїздив на Полтавщину до свого брата і спостеріг там жахливі картини людської муки від голоду. Власні враження доповнювалися спогадами багатьох співвітчизників.

В романі «Жовтий      князь» В. Барка веде оповідь навколо родини Катранників, розпочинаючи від того часу, коли вона ще була повна — Мирон Данилович, його дружина Дарія Олександрівна, бабуся Харитина і троє дітей — Микола, Оленка і наймолодший Андрій. Господар відмовився вступати до колгоспу, і його, як одноосібника, раз у раз викликають до сільради давати як не гроші, то хліб.

Письменник показує, як відбувається відбирання хліба, як працюють «хліботруси», чи «хлібохапи», забираючи з двору не лише хліб (його забрано раніше), а все їстівне: «... раз у раз вганяють у землю «шпики»: строчать скрізь. Докопуються в саду і розхитують кожний стовпчик. Перевертають дривітню. Під пеньками порпаються...». А в хаті «все поперевертали...», підключили до «роботи» піонерів, які «під орудою партійця» скандують: «Куркуль, віддай хліб!», «Віддай хліб, ти — експлуататор!». А в самого «експлуататора» (Катранника) уже давно забрано і той хліб, що на посів залишався.

Всі сфери життя Мирона Катранника були досконалими, але його гармонію варварські було зруйновано. Смерть цього героя - самоввідданого і жертовного - страшна і символічна: він помирає від голоду на порозі рідного дому з хлібиною в торбі. Катранникове «колесо життя» зупинилося.

       Отже, роман «Жовтий князь» — це свідчення трагедії українського народу, написане письменником, для якого жахи голодомору були страшною реальністю його власного життя. У творі представлено яскраву галерею образів, у яких глибоко психологічно змальовано ментальні особливості української нації, описано християнські основи її моралі. Тому персонажі роману, домінантні риси їхніх характерів висвітлюються у трьох площинах або аспектах духовного виміру - національному, морально-етичному та філософському.

    Аспект 1-й - національний. Український народ має свої, лише йому притаманні риси. Ці позитивні імпульси ідуть від серця, від повноти чуттєвого світу, налаштованого на гармонійне співіснування з природою. Миром Катранник успадкував від свого народу найголовніше: людинолюбство, глибоку емоційність, повагу до землі, самостійність, патріотизм. У цьому образі уособлено духовну силу нації. Він залишає по собі на землі сина, який успадковує від батька і вміння сприймати прекрасне, і любов до життя, і повагу до людини та її праці, і розуміння справжньої вартості хліба.

       Аспект 2-й - морально-етичний. Це рівень світоглядні сформованості героя, його етичні принципи, духовна аура.

       Аспект 3-й - філософський. В основі цього аспекту лежить одна із проблем твору: «життя на межі смерті». Філософсько-естетичне начало, яке єднає сім’ю Катранників, - це розуміння краси життя.

Василь Барка вірить у відродження життя, а тому й лишає у творі живим наймолодшого з Катранників - Андрія. Він оживає, повертається до життя, бо бачить уже красу синього ранку, квітів, відчуває чародійний запах м’яти: «Серед зарості, серед гичі - потворної і жорстокої - побачив квіти: з білими промінцями вкруг і охристими очками посередині». Його серце не байдуже до краси, а отже, й до життя. Письменник вірить у незнищенність душі, яка вихована у красі, гармонії взаємин людини з природою і людини з людиною.

          Твір Василя Барки «Жовтий князь» - це роман, що відтворює надзвичайно болючу частину нашої історії, яку з болем згадує чи не кожна українська родина. Барка засвідчив цю трагедію як очевидець, як жертва, як щирий уболівальник за долю України. Його високохудожня праця, через десятки літ прийшовши на рідну землю, гідно долучилася до національної духовної скарбниці: загиблим – як пам’ятник, живим - як пам’ять і духовна естафета задля збереження нашої незалежної держави.

 

Твори В. Барки

1.   Барка В. Лірник: Вибрані поезії. – 2 вид. – К.,  1991. – 628 с.

2.   Барка В. Автобіографія / Українське слово: Хрестоматія літератури та літературної критики ХХ століття.: У 4 кн. – Кн. 2. – К.: Рось, 1994. -719 с.

3.   Барка В. Жовтий князь. – К.: Дніпро 1991. – 286 с.

4.   Барка В. Спокутник і ключі землі: Роман-притча. – К., 1992. – 426 с.

Література про творчість письменника

 

5.   Барабаш Ю. Апокаліпсис від Василя Барки: Роман «Жовтий князь» у контексті літературної апокаліптики // Дивослово. – 2011. - № 8. – С. 61.

6.   Вовк М. Сакральна ритуальність у міф-символічній образній системі прозової спадщини В. Барки // Народна творчість та етнографія. – 2005. - № 5. – С. 93-99.

7.     Дятленко Т. Символічний пейзаж як елемент метафізичного виміру у романі В. Барки «Жовтий князь» // Всесвітня література та культура. – 2007. - № 2. – С. 22-25.

8.     Живиця: Хрестоматія з української літератури ХХ століття: У 2 кн. – Кн. 2 / За ред. М. М. Конончука. - К.: Твім інтер, 1998 – 624 с.

9.     Жулинський М. Духовна спрага по втраченій батьківщині. – 2 вид. – К., 2002. – 65 с.

10.   Жулинський М. Василь Барка – культуролог і літописець долі українського народу // Народна творчість та етнографія2004. - № 4. – С. 56-66.

11.   Забарний О. Роман Василя Барки «Жовтий князь» (До проблеми сприйняття старшокласниками образу літературного героя) // Дивослово. – 1996. - № 10.

12.   Ільницький М. Запах рідного слова серед чужого моря: Поети української еміграції // Дзвін. – 1995. - № 4. – С. 140-151.

13.   Історія української літератури: У двох книгах - Кн. 2. Друга половина ХХ століття / За ред. В. Г. Дончика. – К.: Либідь, 1998. - 454 с.

14.   Кіндрась К. Світ ловив його, та не спіймав // Всесвіт. – 2003. - № 7-8.- С. 162-164.

15.   Коваленко С. «Поезія – один із найдорогоцінніших дарів духа людини…»: Особистісно зорієнтований урок в 11 класі на матеріалі ранніх поетичних збірок Василя Барки // Дивослово. – 2008. - № 7. – С. 14-19.

16. Маланій О. Національний часопростір у поезії Василя Барки // Слово і час. – 2011. - № 4. – С.51-61.

17. Мовчан Р. Український лірник на американській землі // Дивослово. – 1998. - № 7. – С.2-5.

18. Мовчан Р. «Жовтий князь» Василя Барки // Дивослово. – 2002. – № 3. – С. 44-49.

19. Новий довідник: Українська мова і література. – К.: Казка, 2007. – 964 с.

20. Овсієнко Н. «Чорна сповідь моєї вітчизни…»: Урок – психологічне дослідження роману Василя Барки «Жовтий князь» // Дивослово. – 2008. - № 7. – С. 9-13. 

21. Павлів І. Роман «Жовтий князь» – один з найпомітніших творів української прози ХХ століття // Дивослово. – 2010. - № 10. – С. 9-14.

22. Пушко В.Ф. Страдницька доля Василя Барки // Слово і час. – 2009. - № 9. – С.65-72.

 

 «Жовтий князь»

          Змальовуючи події найстрашнішого для України го¬лоду 1932-1933 років, Василь Барка замислюється над питанням: «Чому?» і відповідей шукає в Біблії, звернен¬нями до якої пройнятий увесь текст.

          З метою реалістичнішого, переконливішого змалю¬вання картин голодомору письменник використовує цілу низку образів-символів. Місяць - мов карб, місяць - мов крейдяна печатка на блакитний папір, місяць, як нагайка проти каїнства. Асоціюються ці порівняння з легендами та повір’ями про Каїна й Авеля, переростають у біблій¬ний символ кари за вчинене зло. Руйнація духовності - невідворотний супровідник фізичного знищення людей. Чи не найяскравіший доказ цього - руйнування сільської церкви: «Дзвін летить, як блискавка; світнув, обкинутий сонцем, і з громовим гуркотом ударився об цеглу біля дзвіниці... Стало сумно, як після пожежі».

          Хліб - ще один символічний образ, головна вісь, нав¬коло якої обертається все в романі. Церква в селі Кленоточі - то «Давня церква. Біла, як празниковий хліб». Ор¬ганічне єднання людини - Божого творіння і церкви - посередника між Богом і людьми.

         Церковна чаша - символ вічності життя, світла, яке обов’язково настане. Оберігаючи її, люди ще не знають про його існування, проте Андрійко їх повідомить, несу¬чи її як символ порятунку: «Здається, над ними з нетлінною і непоборимою силою сходить вона: навіки принести порятунок».

         Прізвища персонажів також символічні: Катранник («катран» - лікувальна рослина, поширена у степах і вико¬ристовувана як гірчичник); Бережан - бо береже велику святиню - церковну чашу; Кантарик - «кантар» - діалект¬не «вуздечка»; Кайданець - від «кайдани»; Вартимець - від «варта», бо голова колгоспу; Безрідний - хоч має дру¬жину й дітей, але не має притулку духовного, бо став без¬божником; Остроходін - щось від російського «отродье».

Символічне значення має млин. Млин на початку твору - це не той млин, про який ідеться наприкінці, бо перший молов борошно, другий - муку, по-барківському - мукомольня. У пошуках їстівного збігаються до нього люди з усієї округи, а натомість стрічають смерть.

Жовтий колір теж є одним із провідних символів ро¬ману й ключем до розуміння авторської концепції твору. Жовтий стає символом антигуманної влади, яка через біблійні символи асоціюється з абсолютним злом, дия¬вольською силою. Тому все, пов’язане з нею, набуває жов¬того кольору. Це і стіни державних установ, і сірчано-жовті двері райкомівської будівлі. Прикметно, що Остро¬ходін згодом втрачає своє ім’я і називається просто «рудець», «рудун», «жовтовид», «жовтар».

         У романі жовтий колір - це символ смерті, нищення як навколишнього світу, так і людини: жовтими є і сухі бур’яни, і трава на тихих вулицях напівмертвого села, і мертві тіла людей, загиблих від голоду.

        Але водночас жовтий постає і як колір життєдайного сонця, колосся, хліба. Це символ життя й оновлення, надія на яке не вмирає.

 

 

Укладач:   Гузовська А.Л., бібліотекар